Весняний Львів :)
Written by Yuliya Abibok
Photos by Valentin Khristich
This is Hope
Шматки цегли та штукатурки, бите скло, сморід фекалій та сліди щурів на товстому шарі будівельного пилу.
Ця занедбана будівля знаходиться неподалік від центра столиці України, Києва. Вхід в будівлю незрозуміло чому кимось замурований, а замість цього – дірка у стіні у третину людського зросту. Підлога вкрита розкиданим одягом та взуттям – у відсутність господарів сюди хтось заходив.
Наша героїня разом зі своїм хлопцем жила тут з перервами впродовж року. Нещодавно їх вигнала охорона розташованих поруч елітних новобудов, але вони розраховують незабаром повернутися, оскільки їм більше немає куди йти.
Її звуть Надя – це скорочення від популярного в Україні та Росії імені Надія, Надежда. У перекладі на англійську мову воно означає «hope». Наді 17 років. Рік тому вона покинула навчання і дім у маленькому провінційному містечку і приїхала до Києва.
Батько Надії помер, коли їй було 5 років. Мати сама виховала трьох доньок – родина жила на мізерні соціальні виплати, які українська держава виплачує матерям-одиначкам. Коли Наді виповнилося 16 років, обидві її сестри уже були повнолітніми, а це означало, що дохід її матері скоротився на 2/3.
Закінчивши 9 класів середньої школи, Надя могла продовжити навчання у старших класах, після чого вона теоретично могла вступити до ВУЗу, якого немає в її рідному місті. Щоб жити і навчатися у чужому місті потрібні гроші. У родини Надії грошей немає. Тому після 9-го класу Надя вступила до місцевого училища, вирішивши отримати спеціальність повара.
Загалом там навчаються діти-сироти, вихованці інтернатів, – розповідає вона. – Це дуже складний контингент і тому викладачі ставилися до дітей погано. Повар – це найдорожча професія в училищі. Раніше там надавали посуд та продукти, а тепер студенти повинні купувати усе самі. Стипендії не вистачало, у родині почалися фінансові проблеми, а через них – конфлікти вдома та в училищі. Гроші йшли на навчання, а мама думала, що я їх прогулюю. Можна стверджувати, що гроші були головною причиною,- я пішла.
Усе економічне та суспільно-політичне життя в Україні зосереджене у столиці та декількох великих містах. Маленькі міста та села вимирають – молодь тікає звідти через відсутність перспектив. Для таких населених пунктів, які ще не повністю залишили їхні жителі,в Україні існує визначення – «депресивні». Сьогодні там майже неможливо знайти роботу – підприємства, які давали хліб місцевим жителям, були або закриті у 1990-ті рр., після розпаду СРСР, або припинили роботу чи провели «оптимізацію» персоналу у зв’язку з світовою економічною кризою 2008-2009 рр.
У Києві на сьогоднішній день проживає близько 5 млн осіб, з них корінних жителів – трохи більше половини, а усі інші – приїжджі. Через наплив мігрантів ціни на нерухомість в Україні перевищили ціни в Європі. У Києві ж найвища зарплатня, яка на початок 2011 року складала в середньому 3500 грн на місяць,що дорівнює 450 доларів. І цих грошей як раз вистачає на аренду однокімнатної квартири.
Зняти кімнату у літньої господарки можна приблизно за 150 доларів і саме на таку зарплатню, у найкращому випадку, могла розраховувати неповнолітня та некваліфікована Надя. Але неповнолітніх неохоче беруть на роботу, і так же неохоче розраховуються.
Усе це означає, що в найбагатшому місті країни Надю очікували самі руїни, бите скло і щури. Декілька днів вона жила на міському вокзалі , потім звернулася до однієї з християнських організацій, де її нагадували, але не могли забезпечити житлом. Житло їй надав її теперішній хлопець, Сашко, який в той час працював на пилорамі у селі неподалік від Києва. Але компанія, в якій працював Сашко,згодом заявила про своє банкрутство і вони вдвох знову залишилися на вулиці.
Сашкові сьогодні 19 років. Він також маленького містечка. У нього немає батьків і він безхатченко з 8-ми років. Разом вони вперше оселилися у цьому занедбаному будинку, разом були знайдені там міліцією та опинилися на дільниці. Після цього був підвал одного з житлових будинків, який Надя називає «нормальним житлом» на відміну від колишніх руїн. У підвалі їх мешкало від 2-х до 10-ти чоловік. Потім туди прийшла агресивна група місцевих наркоманів і безхатченкам ледве вдалося врятуватися. Цей епізод Надя досі згадує як один з найстрашніших у її вуличному житті:
Не знаю, що було б, якби нас тоді знайшли. Жах. Після цього підвал закрили. Він був дуже хороший…
Знову ті ж самі руїни. Сьогодні Надя розраховує лишe на те, що їй все-таки вдасться знайти роботу. Перед нашою зустріччю вона як раз була на співбесіді, але її не прийняли. У цей час Сашко, який не має ніяких документів, забезпечує їх життя тим, що здає металобрухт та макулатуру.
Це означає краде метал? – уточнюємо ми. За величезної кількості таких людей як Саша у житлових будинках часто вирізають телефонні кабелі, а на тротуарах знімають каналізаційні люки.
Коли як, – відповідає Надія. – Буває, на будівництві викидають усіляке сміття, серед якого є метал. Да, зараз з цим складно, та й бомжів вистачає, вони все забирають. Дійсно, дуже важко. Іноді, коли Саша збирає макулатуру чи метал люди виносять йому щось поїсти чи ще щось. Не усі злі люди.
Сама ж Надя отримує допомогу у київському Центрі кризової допомоги дівчатам та жінкам у складних життєвих ситуаціях «Право на здоров’я». Його відкрили лишe рік тому, а сьогодні його відвідують більш ніж 300 таких дівчат, як Надя. Як розповіла нам Анна, соціальний працівник Центру, більшість з них, як і наша героїня, з неблагополучних та неповних родин, і головна проблема більшості – житлова.
Окрім соціальних працівників, дівчатам також допомагають психолог та юрист, за ініціативою Центра його клієнтки проходять медичне обстеження, в результаті якого у багатьох знаходять венеричні захворювання: виявляється, що вони заробляють на життя проституцією, хоча в Україні це заборонено. Деяких своїх пацієнток Центру уже вдалося повернути у їхні родини або пристойно влаштувати жити окремо.
Я буваю тут майже щодня: приходжу,щоб прийняти душ та випрати білизну,- розповідає Надія. – Мені допомогли зробити паспорт. Зараз це просто місце тимчасового перебування, поки не знайду роботу. У мене також проблеми з телефоном, потрібно купувати нову батарею, а звідси я можу зателефонувати мамі. У принципі….. можна сказати…..усе добре,- якось вимушено посміхаючись додає вона.
8 місяців потому Надя вперше побачилася з мамою і це також є результатом роботи працівників центру.
З Надею працював психолог, – розповідає Анна. – Робота була спрямована на зниження агресії. Зараз це людина, яка може повністю сформувати свою думку і сказати, чого прагне. Раніше з цим були проблеми. Можливо, через це і виникали конфлікти з мамою. Зараз вона спілкується з мамою, іноді телефонує їй, часом з нашою допомогою.
З їхньою допомогою Надя сьогодні шукає навчальний заклад, де вона могла б продовжити освіту і де їй могли б надати місце у гуртожитку. Невдовзі вона поїде додому, щоб зібрати усі необхідні документи. У серпні Наді виповниться 18 років. Вона стане повнолітньою – це добре, тому що у неї з’явиться більше шансів знайти хоча б який-небудь заробіток. Але це погано для її мами, тому що вона втратить останнє джерело доходу. У випадку, якщо Надя піде вчитися виплати за неї її матір буде отримувати ще впродовж 3-х років. Дівчина каже, що для неї це головний стимул навчання. Вона зізнається, що побоюється нових знущань з боку викладачів та однокурсників, але вважає, що у неї немає вибору:
Я не хочу підставити маму. Я просто змушена їй допомогти. Коли ми були маленькими, нас доглядаои батьки, а коли вони старенькі – ми повинні їх доглядати. У мами проблеми зі спиною та серцем – вона не може працювати. Вона не працювала, скільки я себе пам’ятаю. Вона присвятила своє життя нам.
Через 3 роки Надіїній мамі виповниться 48. Вона може розраховувати на мінімальну пенсію, яка на сьогоднішній день складає близько 100 доларів. Але це лишe тоді, коли їй виповниться 55 або 60 років, якщо український парламент прийме рішення підвищити пенсійний вік для жінок, як того вимагають умови узгодження з Міжнародним валютним фондом, який кредитує виснажену постійними кризами, корупцією, бездарністю та безвідповідальністю влади, українську економіку. Але так далеко у майбутнє Наді краще не дивитися:
Я нещодавно сиділа і думала: Боже! Коли я закінчу училище, мені виповниться 21 рік! Інші у цьому віці уже стають людьми, а я буду тільки починати ставати на ноги. Але в принципі мене це не лякає. Поки буду вчитися, буду підробляти, а потім я подорослішаю і у мене з’являться нові погляди на життя. А зараз я думаю лишe про те, щоб знайти роботу і отримати хоч якісь гроші.
Окрім усіх труднощів, з якими ще потрібно буде боротися Наді у навчанні, пошуках роботи та житла, додається фактор Саші. Молодий хлопець, який утримував та захищав її увесь цей рік, склав руки перед обставинами і не бажає змінювати своє життя.
Я не раз казала йому, що не збираюся усе життя прожити у підвалах, – розповідає Надя. – Раніше він мене слухав, а тепер почав проявляти агресію, йому набридли ці розмови. Я бачу, що він звик до такого життя. А я просто фізично не зможу вчитися та утримувати нас обох. Одного разу я запитала його: «Якщо ми житимемо на квартирі, ти теж будеш збирати метал?». Він відповів: «Так»….
…. Ми з Надією йдемо однією з київських вулиць і наша героїня пояснює, звідки вона вміє так правильно та красиво говорити: її мама філолог, а сама Надя любить літературу та пише вірші.
Я намагалась писати прозу, але для прози необхідно багато життєвого досвіду…
Послухай, твого життєвого досвіду вистачить для однієї хорошої автобіографічної розповіді. Його обов’язково видадуть і ти заробиш купу грошей! – жартуємо ми.
Чесно кажучи, є дуже мало людей, яким я довіряю. Це, в основному, співробітники Центру. Загалом скажу, що у такій ситуації, на вулиці потрібно розраховувати лишe на себе. Тому що, якщо ти не візьмеш ситуацію у свої руки, то нічого не досягнеш. І навіть, якщо ти домашній, не вуличний, лишe ти сам можеш допомогти собі,- розмірковує Надя.
А гроші для мене не головне. Я пишу для себе!
Последние записи
